Чудове інтерв'ю з Юрком Іздриком! (http://gk-press.if.ua/yurko-izdryk-namagayusya-degraduvaty-v-nogu-z-chasom/) Класне, просто хочеться розібрати на афоризми...
Цитата: "От щойно недавно казав приятельці, що я б уже якось, може, потихеньку звалював звідси. Все, що я хотів дізнатися про цей світ, я вже дізнався, все, що міг довідатися про себе – довідався, все що хотів спробувати – спробував." (Іздрик).
Мені довелось чути подібне ще в дитинстві від рідної бабці (за кілька років до її смерті), висловлювалось це приблизно так: "я вже ослабла, нема смаку (апетиту), все болить... господи, чому ти смерті не даєш?" Тоді їй, матері вісьмох дітей, було десь 80, а померла вона у 85-літньому віці. І не раз я думав собі: "це ж так природно, гідно й чесно: прожити все життя, відчути якнайрізноманітніші радощі й страждання - і, набувшись-нажившись, відійти, ні про що не шкодуючи, без страху й плачу, - просто втомившись від старіння-занепаду... "
Я, щоправда, на відміну від Іздрика, не вважаю, нібито світ безмежно великий, оскільки будь-яке "щось" в чомусь та обмежене (а світ - то, вочевидь, в кожному випадку "щось")...
Знову цитата з Іздрика: " Буття само по собі, а особливо буття втілене, існування в людській подобі видається мені сміховинним, нікчемним і принизливим. Це Бог або простібався, або проколовся. Ну, я ще розумію – бути рослиною, живитися безпосередньо сонцем, продукувати кисень, цвісти навесні, не знати болю і втрат… Але людиною? Ад, угар і треш..."
Для себе схожий сценарій я "вимолював" ще в кінці 1990-х (а було мені тоді під 30):
трек “молитва мовчання…”
безмовним стати… в землю перейти,
в дерева й трави… в час німий
розлуки
за вікнами твоїми процвісти,
не відчуваючи в убогім серці муки…
життя новий любити буде цвіт, –
і ти, красива, честь принесеш
сильним…
а потім – змовкне гомін,
стихне світ, –
засохне час у тексті божевільнім…
31.05.99 – 7.06.99
Отож, сценарій вже нібито виписаний, - але у Творця все ніяк руки не доходять здійснити його стосовно мене... ))
Цитата: "От щойно недавно казав приятельці, що я б уже якось, може, потихеньку звалював звідси. Все, що я хотів дізнатися про цей світ, я вже дізнався, все, що міг довідатися про себе – довідався, все що хотів спробувати – спробував." (Іздрик).
Мені довелось чути подібне ще в дитинстві від рідної бабці (за кілька років до її смерті), висловлювалось це приблизно так: "я вже ослабла, нема смаку (апетиту), все болить... господи, чому ти смерті не даєш?" Тоді їй, матері вісьмох дітей, було десь 80, а померла вона у 85-літньому віці. І не раз я думав собі: "це ж так природно, гідно й чесно: прожити все життя, відчути якнайрізноманітніші радощі й страждання - і, набувшись-нажившись, відійти, ні про що не шкодуючи, без страху й плачу, - просто втомившись від старіння-занепаду... "
Я, щоправда, на відміну від Іздрика, не вважаю, нібито світ безмежно великий, оскільки будь-яке "щось" в чомусь та обмежене (а світ - то, вочевидь, в кожному випадку "щось")...
Знову цитата з Іздрика: " Буття само по собі, а особливо буття втілене, існування в людській подобі видається мені сміховинним, нікчемним і принизливим. Це Бог або простібався, або проколовся. Ну, я ще розумію – бути рослиною, живитися безпосередньо сонцем, продукувати кисень, цвісти навесні, не знати болю і втрат… Але людиною? Ад, угар і треш..."
Для себе схожий сценарій я "вимолював" ще в кінці 1990-х (а було мені тоді під 30):
трек “молитва мовчання…”
безмовним стати… в землю перейти,
в дерева й трави… в час німий
розлуки
за вікнами твоїми процвісти,
не відчуваючи в убогім серці муки…
життя новий любити буде цвіт, –
і ти, красива, честь принесеш
сильним…
а потім – змовкне гомін,
стихне світ, –
засохне час у тексті божевільнім…
31.05.99 – 7.06.99
Отож, сценарій вже нібито виписаний, - але у Творця все ніяк руки не доходять здійснити його стосовно мене... ))
