вторник, 11 февраля 2014 г.

Незлагода в руській родині

Найк Велес

Незлагода в руській родині
(Оповідання)
Моїй мамі Катерині присвячую
Удова Ковалиха була завсігди рада гостім – синови Михасеви, бо рідний і шустрий, та зятеви Николі, бо статний і робітний. Старий Коваль  умер в сорок девєтому, а при ній лишилася донька Катерина зо своїм маленьким сином Мироном, сиротов – тата вбили на війні. І, як то бабам у селі, чоловіча поміч була крайно в потребі – виорати, скосити, копиці скидати, сіно до стодоли спрєтати… а то ще корова на телє сі сходит, паркан  десь треба підлатати, світло вибило, а баби сі на  щотчику не розуміют…
Михась приходив, коли надумає, а Никола був прошеним. Мусіла через доньку Явдоху за зятем переказувати, і тогди зять при нагоді приходив і помагав. Лиш то було зле, що ніяк син і зять не хотіли разом сі сходити ні в роботі, ні в гостині.
А ключка була в тому, що Михась пішов на Велику вóйну солдатом Совіцької армії, а Николин тато намовив бахура податися разом у ліси до бандерівців. Щєсливо вернув фронтовик Михась з війни уліті 1945 року, але деякий час мусів ночами переховуватися по людських стодолах та стиртах від лісових хлопців – бо могли й кулю дати. Вдень була Радянська влада, а увечір – бандерівська. Однак і «бандери» небарно дотумкали, що з Гамерики та Англії помочи не буде – і в 1946 році, знов таки уліті, здалися совітам. Николиного тата вислали в Кустанай,  у степи казахські, але самого Николу амністували – «за малолєтством». Никола ще до партизанки упадав за Михасевов молодшов сестров Явдошков, Михась у то не мішєвсі. І після Николиної амністії перечити не став. Ходили пльотки, що сам «Дуб» (таке було «упівське» псевдо Николи) остерігав Михася, коли й куди йому варто ховатися від нічних рейдів «затєтих українців». Але приязні межи ними не сталося. На Явдощине весілє Михась напився ще за днє – та й проспав у стодолі дорані. А як Михась женивсі, то Никола уповів, же  вивихнув ногу – і на поріг до молодєт также не ступив,  жінка пішла.
По війні люди дуже бідували в колгоспах. У голод в сорок семому доходило до того, що жіливу варили, жолуді смажили та їли. Михась якось видер паспорт в сільраді через могорич голові, «фронтовик як не як» – та й пішов на роботу до міста, влаштувався десь сторожем «коло панів», як у селі казали; а потім і Никола – купив уже через секретарє сільради паспорт – і так само подався в місто, але до тяжчої роботи, на «стройку». Праця робітників у місті цінилася куди як краще – з часом і нові хати збудували: Михась – побільшу, Никола – таку, як у всіх. А в старої Ковалихи – все ще лишалася стара хата під соломов.  Коваль зразу по війні затівав був збудувати нову хату, вже й дерева трохи натєгав. Але комуністи то дерево, коней та півстодоли забрали «на колгосп». А потім, вже в колгоспі, роблячи при коніх, застудився старий в лютому місяци – та й до двох тижнів го не стало. Лишилисі баба з доньков та малим сиротов самі ґарувати.
Вижили. Вийшли з біди, життє налагодилося. Союз розвивавсі, у всіх була робота, хліб та й до хліба. Коли трохи забагатіли, то Михась позволяв собі «погудіти» на весілліх,  приказуючи при тім нібито «любиму приповідку Сталіна»: «богачу, дураку, з казною не спіцца – бєдняк гол, как сокол, пайот, вєсєліцца». Коли випивав ще більше, то кричав комусь там «статечному», которий хтів го уговкати: «Ти Родіну не любіш? Я Гітлєра по Берліну на вуривку водив, а ти мені писок хочеш заткати?» На що Никола зпідтишка шептав помежи газдами: «Фест герой! Ні корови, ні свині – тілько Сталін на стіні. Якби не я , то му вже би давно вєзи скрутили.». Але в очи – ніц.
Михась любив бродити по лісах, зчіста приносив Ковалисі грибів – і свіжих могла баба си зварити, і на Коліду засушити, – та й по стаканови суниць, що їх дуже смакував малий Мирон, чи яку малину з ожинов. Ковалиха наливала за то синови сто грам самогонки – «фронтова порція». Приходив фронтовик переважно зранку, бо увечір – на сторожівку по змінах.  Зіть приходив рідше, завжди разом з  Явдохов після обіду чи у вихідні – сіно згромадити, дров нарізати. Тут уже при сто грамах не обходилося – ріхтувалася маленька гостина.
 Рада була Ковалиха усім, та й приказувала: «Тішуся вами, діточки, в нашій руській родині. Замиріться – та й не памнітайте злого».
Малий Мирон бігав до обох вуйків – памнітає, що вуйко Михась виписував дві московські газети: «Правду» і «Красную звезду», читав їх, тішився – о, наші  перші супутник в космос запустили! о, дивись, Юра Гагарін – перший на Землі космонавт! А вуйко Никола виписував аж три газети з Москви: ту ж «Правду», «Известия» та «Труд», але дивився на них якось бридливо, а як читав, то не міг сі  стримати, аби не поганьбити: «От москалі брехливі!» Мирона то нервувало: «вуйко Никола якийсь чудний, хіба  варто на ті газети тратитисі, аби там брехню постійно відчитувати? Ото вміє вдати із себе порядного». Мирон і сам брав ті газети читати, учив російську мову. Потім вивчився в інституті нафти й газу, поїхав у Сибіри на нафтопромисли – Ковалиха хвалилася, що «став таким багачем, гай-гай, най сі сховає любий польський дідич».

На початку девяностих Ковалиха умерла. Прожила вісімдесєт і п'їть років – то вже поважний вік. Михась з міста кіньми  довозив потрібне на похорон, Никола в селі опікувався про труну, дрова, воду – готували поминки. Зібралася родина на тризну. Внук Мирон приїхав з Росії. Згадали, яка покійниця була мудра, добра та робітна, випили за упокій душеньки. Далі розмова зайшла про біду, котра настала, що всюди нестача, що колгосп розвалили, роботи нема, грошей нема… «Підвели нас москалі під дурного хату» -– єхидно дорікнув Никола.
Михасє то, як шилом вкололо.
– А шо, Никольцю, помогли тобі німці настановити самостійну Укрáйну? А помогли тобі американці з англійцями Сталіна й Союз звоювати? Лиш то прикро, люди, шо власовці зараз верх зуймили! Власовці недобиті і бандерóвці! Усе валєт, все продают – нарід руський пустили по світі з торбами…
– Но, но, но, спамнітайсі, Михасю… – Никола аж зачервонівся. – Та то ж твоя комуна так закірувала…
– Ти же сам колись казав, Николо, що комуна – то жидівська затія. А ми – руські! Русь-кі! Памнітаю, як моя мама покійна, котру ми зараз поминаємо, при її одному класі цісарської школи, казала нам: «Ми, діти, – русини, руські! Тримаймося купи – і все гаразд буде в нашій родині!» Згадай, як вона сусідів відраджувала їхати до Німеччини на роботи, як ґанила «фольксдойчів»! І де ті «фольксдойчі»? Повіялися по світу – і сліду нема! А як відраджувала тата мого їхати на Польщу – «бо я русинка, а не полька! І не для того син мій в руській армії воював, аби поляки ним поштуркували!».
– То-то на старість Росія ті шінує! – колов далі Никола. – Скоро меш медалі в банєк кідати – та й варити!
– Гей, тпру! Не пуджєй! Я смерти ще в сорок четвертому перестав боятисі! І ми ще більшу біду знали! Голод перебули – перебудемо й сесю зраду! За поляків не було ні світла, ні машин, ні грошей, люди ґарували по селах, як худоба, коло тої землі, на своїх нещасних парцеліх – а вночи каганець кадив під дерев’єним сволоком… у  хатчині під соломов! Добре було? А москаль прийшов – ми світа уздріли! Ми самі й діти наші на ноги стали, наші внуки хати будуют на два-три поверхи.
– Та й поляки будуют, і господарку мают, й авто… Хіба твоя вуйна не писала з Вроцлавя?
– Плювати я хотів на їх господарку! Дайте мені жити в моїй Руси, космічній, ядерній, котра півсвітом опікувалася, котра на цілий світ славна була! Поки ми, руські, будемо в спілці – ніяка біда нам не страшна, ніяка Америка! А розведут нас по углах – то й затопчут! На плохий корч  кози скачут – се всім відомо!
Никола неквапом з кислим писком висунувсі з-за стола, перехрестивсі та й рушив до порога, мовлічи при тому до газдів:
    – Адіт, горбатого лиш могила справит!
Але Михась зачув то, підвівся:
                   Нє, Никольцю, ти мені не розказуй! Ми вбоє воювали – і кожен знає, хто переміг! Ми, руські! І Побєда буде за нами! Ми за ценой нє пастаім! – аж кулаком пристукнув по столі.
Газди і газдині также почали вставати з-за столів, молилися за старов Ковалихов – і йшли домів.
       Та їжте, пийте, дорога родино, та й ви, сусіди! Побудьте ще троха! Мама так любила межи людьми побути!
Михась припрошував – і густі сльози котилися йому по лиці.
«Жєль Михасеви за мамов! Вна йго так любила!» – казали дома.

10-11.02.2014