вторник, 21 августа 2012 г.

Відповідь на рецензію

В неті поряд із відгуками деяких читачів з'явилася рецензія на мій роман "Свідки Абрахама" (нагадаю: автор Nike Велес, в миру - Микола Гайдаш). Рецензію можна прочитати у блозі: http://idunavas.blogspot.com/

Зразу скажу, що до цієї рецензії я поважав її авторку за те, що без оглядки на авторитети вона має власну думку і не боїться її висловлювати. І сьогодні я не перестав поважати за це авторку, однак з'явилися певні застереження.

Отож, висловлю  свою думку з приводу цієї рецензії.
Почну з того, що в далеких уже 1997-2002 роках я висловив свої світоглядні пошуки у більш-менш художній формі,  наскільки вмів. У 2003 році роман вийшов друком у видавництві "Гостинець" (м. Івано-Франківськ). Повірите чи ні, але сюжет роману я навмисне не хотів розпросторювати чи ускладнювати, щоб не затінювати розвиток і боротьбу ідей. Однак і при цій зумисності для авторки рецензії встежити за ідеями виявилось не під силу.

Так, забракло подекуди мені в той час художнього хисту, майстерності володіння словом. Не сперечатимуся з авторкою рецензії з цього приводу, до того ж, є ще особливості особистісного художнього сприйняття.
Але авторка побачила у творі якісь "недоречності та плутанину". До цього часу ще ніхто, крім авторки зазначеної рецензії, не говорив ніде і не писав про суперечливість концепції "свідків Абрахама". Та й сама авторка чітких підтверджень "недоречності й плутанини" не наводить. Дивно, чи не так?
"Абрахам апелює до того ж бога, якого він же звинувачує у жорстокості і статичності..." - пише авторка.
Ні, не до того бога апелює Абрахам. У "жорсткості і статичності" Абрахам звинувачує бога, зображеного в Біблії чи в Корані, котрий нібито уже зараз "всесильний і вседосконалий".  Абрахам-Харченко висновує, що бог Біблії чи Корану є закінченим Злочинцем, саме про це йдеться на сторінках роману.
А справжній Бог Динамос, згідно ідеї Абрахама,  розвивається, отже не є статичним. І тому не є біблійним чи коранним. Саме через недосконалість Творця  деякі діти Божі ("свідки Абрахама" у розумінні пророка) можуть бути більш розумними та людяними, ніж існуючий світопорядок в цілому - і поправляти цей світопорядок у здорову сторону.

Що ж до головних героїв твору, то вони своїми діями підтверджують цю ідею, - бо ж твір не про цих людей як таких, а про вплив ідеї на життя героїв. Вони пропагують Бога Динамоса і кажуть, що становлення цього Бога залежить до певної міри і від їхніх зусиль. Будуть кращими вони - ставатиме кращим і їхній Бог. Герої спілкуються, дискутують, працюють, вчаться, п'ють вино (зовсім помірковано) і ходять на концерти, закохуються, займаються сексом, борються... Що не так? Можливо, вони якісь неправильні, бо не алкаші, не наркомани, не збоченці, ще й розумні книжки читають? Даруйте, але я пишу про "Життя в здорових формах", і це моє право як автора. Хіба випускниця ліцею нездатна осягнути "вчення Абрахама", а тим більше випускник фізмату? Звідки така недовіра до інтелекту нашої молоді?
В рецензії авторка, характеризуючи ГГ роману, забула вказати, що Марина пов'язує своє життя з Віктором всупереч волі батьків ( її батько - колишній комсомолець-обкомівець, а на момент розповіді - багатий банкір), що означає непевні матеріальні перспективи їхньої майбутньої сім'ї. Віктор хоч і почувався, будучи безробітним, деякий час "гнилим інтелігентиком", але ж іде працювати - на базар! - "продавцем батарейок", а потім завдяки другу з універу влаштовується фактично в якості учня і помічника в комп'ютерну фірму. І працює там, і вдосконалюється.  Хіба це легкий шлях?
Звичайно, більш типовим виглядало б, коли б Віктор сподівався піти клерком у банк  Марининого батька і робити там кар'єру. Але ж ні, Віктор діє самостійно. Зверніть увагу, характеризуючи головного героя, авторка рецензії упускає цей момент, загострюючи увагу на "гнилому інтелігентику" і зовсім не помічаючи росту особистості.
ГГ Харченко-Абрахам, засновник релігії,  був задуманий саме як персонаж в деякій мірі таємничо-міфічний, тому ніяких прощань з паствою, обіймів та цілунків, а також електронних послань не передбачалося. Він просто перетворився в міф. Нової його з'яви в реалі теж не передбачається.

І взагалі, вся та надмірна запальність і категоричність суджень авторки рецензії (мабуть, через надмір бажання "розгромити" Найка Велеса)  не робить їй честі. Просто дивує, що  ніде у неї не виникає жодних сумнівів. Авторка практично не запитує, вона постійно намагається стверджувати.  Такий собі боєць ідеологічного фронту зробив спробу змішати роман з болотом. Але з того вийшов пшик, нмсд. Адже як не крути, будь-який яхве, будь-який деміург є недосконалим, але вдосконалюється завдяки людям доброї волі - ось  лейтмотив роману.  І нема на то ради, хоч лусни, хоч лоба об стіну плачу розбий. Я описав Бога, в якого можна вірити. А можна й не вірити, він не образиться.

Попри все сподіваюсь, що вдумливий і неупереджений читач розбереться в цих речах самостійно.